У наукових працях, присвячених юридичним вчинкам, зокрема, у цивільному праві, дослідники підіймали питання поділу правомірних дій на юридичні акти та юридичні вчинки. О.О. Красавчиковим було обґрунтовано, що цивільно-правовий юридичний акт представляє собою правомірну юридичну дію, яка вчинюється дієздатною особою й спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільно-правових відносин (правочин). У зв’язку з цим можна зробити висновок, що єдиною формою юридичного акту в цивільному праві в аспекті класифікації юридичних фактів є правочин, який відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України і є дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Щодо інших правомірних дій (юридичних вчинків) виникає багато питань, особливо в аспекті визначення їх дефектності. Як відомо, їх відмінність від юридичних актів (правочинів) полягає лише в тому, що вони викликають наслідок, навіть якщо особа, яка його вчинила, не бажала його настання. Тобто в таких правових явищах значно применшується значення спрямованості волі на юридичні наслідки діяння. Так, якщо казати про дефектність правоприпиняючого юридичного факту як про сукупність певних обставин, які унеможливлюють належне спричинення ним юридичних наслідків у формі припинення прав, обов’язків, правовідносин або правосуб’єктності, то виходить, що в межах юридичних актів такі обставини можуть бути визначені як підстави недійсності правочинів. Іншими словами, дефектами правоприпиняючих юридичних актів у цивільних правовідносинах є обставини, які роблять правоприпиняючий правочин недійсним або нікчемним, а саме вади волі, змісту, форми, суб’єктного складу тощо. Водночас, якщо казати про дефектність правоприпиняючих юридичних вчинків у цивільних правовідносинах, то можна висловити припущення про те, що до них може бути застосовано загальні вимоги чинності правоприпиняючих правочинів, але не всі й не завжди.